Я розмовляла російською все своє свідоме життя. Українською я теж розмовляла, але тільки в селі, де жили мої бабуня і дідуньо. Гарно писала твори українською в школі, а ще краще російською, бо нас вчили, що саме російська література, російська класична музика, мистецтво - це щось величне, та і «як взагалі можна порівнювати українське і російське»
Навчаючись в одному з найбільших національних університетів країни - медичному університеті ім. Богомольця на початку 2000 років, ми - студенти, також всі розмовляли російською, навіть ті, хто приїхав із західної України. Підручники вже були написані українською мовою, але ВСІ предмети викладалися російською. Тоді викладачі казали, що медицина не звучить українською та й вона ( українська) не може бути мовою науки.
Коли мій син пішов до англомовного садочку, а на дитячому майданчику біля дому спілкувався з дітьми тільки російською, до мене прийшло розуміння, що у нього немає шансу почати розмовляти українською і сприймати її як рідну мову, живучи в столиці України - Києві. Звучить як нісенітниця, правда ж? Маємо друзів сімʼї - французів. Чи міг би їх син, живучи у Парижі, не розмовляти французською?
З чоловіком я продовжила розмовляти російською, а з дитиною з його трьох років, перейшла на українську. З друзів сина тільки один хлопчик був україномовний, інші або російськомовні, або англомовні. Коли він чотири роки тому вступив до університету за кордоном, єдиним шансом зберегти українську мову, було те, якою мовою він розмовляв із своєю матірʼю.
З 2022 року я не розмовляю російською з українцями. Просвітління прийшло коли побачила азовців, які співали українські пісні, не знаючи чи буде у них завтра. Чому саме українські пісні, і чому саме, коли відчуваєш смерть? Мабуть все таки є різниця? Можливо, очікуючи смерті і розуміючи з ким воюєш, точно хочеться доторкнутися до того, що нас відрізняє?
Я дуже клієнторієнтована, але я не буду розмовляти з пацієнтами у своїй клініці російською.
Не потрібно недооцінювати скільки може зробити одна жінка в межах своєї родини і свого оточення. Все залежить тільки від нашого бажання і розуміння, що для нас має значення.
Мені хочеться надолужити те, що я втратила.
Жаль, що усвідомлення прийшло такою страшною ціною, але я не хочу, щоб мої майбутні внуки продовжували існування російською мови в Україні або деінде в світі ще на 100 років вперед.
P.S. Для тих, хто почне казати, що багато військових розмовляють російською і захищають нашу країну. Будь ласка, облиште вже себе порівнювати з військовими. Дякуючи їм ми можемо ЖИТИ.
А для тих, хто: « ми донатимо, зберігаємо робочі місця» - ви серйозно? Можете зараз жити своє неокопне життя і не донатити? Чи ви зберігаєте робочі місця тільки заради інших, а про себе зовсім не переймаєтесь? Краще відразу відпишіться з моєї сторінки, бо я не збираюся вступати в полеміку.
Так, іноді я можу просто відрізати, все таки хірургічна спеціальність дається взнаки.
Особливо, коли болить…